Підприємство, яке відоме як “Більшовик”, було побудоване наприкінці XIX століття, у 1882р. на околицях Києва. Зараз це територія є густонаселеним районом Києва – Шулявка.
Сама назва “Більшовик”, виникла з приходом радянської влади внаслідок націоналізації прибуткового підприєства. Тобто, як завжди то було – привласнили.
Але хто ж був справжнім «батьком»?

У дореволюційні часи, час швидкого виробничого розквіту та індустриалізації, на теренах України було багато іноземців, які інвестували власні кошти у будівництво заводів та фабрик, привозили із-за кордону і встановлювали сучасне обладнання. “Більшовик”  має свою подібну історію.
Засновником заводу був швейцарець Якоб Гретер. Молодий чоловік приїхав до Києва і через декілька років проживання вирішив започаткувати власну справу.
Підприємець обрав 4,4 га землі на Шулявці для будівництва у вічне користування. Як відомо з історії, за місцевими законами того часу, підприємства, що знаходились на державній землі за околицями міста, були звільнені від земельного податку та оціночного збору.
Згодом Гретер візьме собі у компаньйони німецького інженера Філіпа Мозера. Спочатку підприємство не мало такої маштабності, але напрямок діяльності підприємці обрали вірний. Вони “йшли в ногу з часом”.
Тоді в Києві відкривалось багато фірм, що спеціалізувались на цукрі. А обладнання для них купували за кордоном по досить таки високим цінам. Чому б не організувати виробництво прямо в Києві? Завод став випускати рафінадні форми, фільтр преси, чавунну арматуру.

Вже через декілька років річний оборот склав 100-165 тисяч рублів. Перша криза в історії підприємства настала, коли компаньйони посварились. В результаті Філіп Мозер забрав свою частку та покинув не лише прибутковий бізнес, але й Київ.

Після втрати компаньйона Якоб Гретер запросив інженера із Чехії Йозефа Криванека. Чеський інженер тоді керував монтажними роботами на цукрових підприємствах міста і мав гарний досвід роботи з обладнанням. Після цього фірма змінила свою назву і форму власності: Київський машинобудівний і котельний завод Гретера і Криванека став акціонерним підприємством.
Разом підприємці змогли стрімко розвинути, модернізувати підприємство і стати одним із найбільших у місті – його основний капітал сягав 1 млн рублів.
За 12 років існування кількість працівників виросла більш ніж в 30 разів і нараховувала 930 осіб. Завод став монополістом в своїй галузі. Там купували обладнання на підприємства братів Терещенко, братів Бродських, графів Бобринських. Згодом Гретеру стало тісно в рамках цукрового обладнання. Він почав виготовляти рейки для залізниці і міського трамвая. Це мало неочікувані наслідки. Якоб Гретер став бельгійським консулом, і суміщав бізнес та політичну діяльність.

Не дивлячись на суворі умови праці Київський машинобудівний і котельний завод забезпечував роботою як місцевих, так і закордонних спеціалістів. Робочі працювали по 12 годин, але й заробіток був одним із найвищих по місту. Наприклад, заробітна плата майстра складала 130 рублів, кваліфікованого робітника – 35 рублів, а учня – 7 рублів.

Завоювавши Київський ринок, Гретер та Криванек звернулись до Рейнольда Кальнінга – лобіста з Петербурга розмісти інформацію про київське підприємство у престижному довіднику «Вказівник по внутрішній та зовнішній торгівлі та промисловості», що мав наклад 50 тисяч посібників. Кальнінг став допомагати вигравати тендери на виконання різноманітних держзамовлень і організовувати збут готової продукції.

Напередодні війни у 1909 році справи на підприємстві йшли чудово. Завод почав виготовляти перший в Російській імперії дизельний двигун, власним коштом була побудована залізнична гілка, що поєднувала його зі станцією «Святошин». Завдяки цьому швидкість доставки як сировини, так і готової продукції збільшилась.

Перша світова війна та жовтнева революція В 1914 році Київський машинобудівний і котельний завод переживав важкі часи. Кваліфіковані чеські спеціалісти масово повертались на Батьківщину, багато працівників були мобілізовані. Південно-Західна залізниця перестала обслуговувати комерційні вантажі, збільшилась вартість чавуну, замовлень стало менше.
Однак Якоб Гретер не збирався опускати руки. В 1916 році завдяки своїм зв’язкам він отримав замовлення на виготовлення артилерійських снарядів, йому  навіть дозволили використовувати працю військовополонених. Поборовши економічні труднощі, Гретер не зміг нічого вдіяти при зміні влади та приходу більшовиків. У березні 1918 року Якоб разом з консулами Англії, Франції та США поїхав закордон. Тоді, він думав що тимчасово. Але в 1920 році радянська влада націоналізувала підприємство і епоха Якоба Гретера закінчилась. У 1922 році завод отримав нове ім’я – “Більшовик».

Слід зауважити,- потенціал підприємства оцінили, не стали знищували і обкрадати, а навпаки – розвивали. У 1926 році був введений новий технологічний процес – електрозварка. Там працював Євгеній Патон, ще не академік, а звичайний професор КПІ. Завдяки рокам проведеним у зварювальній лабораторії «Більшовика» він створив всесвітньо відомий Інститут електрозварки НАН України ім. Патона.

У цехах «Більшовика» було створене обладнання для заводів синтетичного каучуку. У 1935 році на посаді головного інженера заводу працював Микола Доллежаль – вчений енергетик, що пізніше став головним конструктором атомного реактора. Під час оборони Києва у 1941 році, на заводі випускали артилерійські снаряди, броньовики, ремонтували танки та автомобілі. Однак підприємство неодноразово обстрілювали, тому частина обладнання та робітників були евакуйовані. Основна частина переїхала до Свердловська, де працювала на заводі «Уралхіммаш». Під час німецької окупації, «Більшовик» продовжував працювати, там здійснювали ремонт рухомого складу.

Відновлення почалося в 1944 році. Гордість СРСР у 1948 році відновлений «Більшовик» досяг довоєнних обсягів виробництва.
Завод невпинно працював і розвивався, команда конструкторів та технологів нагороджується державною премією Ради Міністрів СРСР. Завод поставляв обладнання як для внутрішнього ринку так і на експорт. Більш ніж 20% загального обсягу продукції складала техніка для Міністерства оборони.

В незалежній Україні справи на заводі йшли погано. Не було замовлень на виробництво оборонної техніки. Економічна криза на пострадянській території призвела до того, що у 1995 році завод мало не припинив своє існування. На його базі у 1996 році було створене ВАТ «Науково-виробниче підприємство «Більшовик»». Причому ним володіла держава. В 1997 році завод почав виходити з кризи, з’явились нові замовлення, ринки збуту. Згодом підприємство почало розширяти свою спеціалізацію за рахунок виробництва нової техніки, що б задовольняло український ринок. На заводі виробляли пилорами, рухомі бурові установки, нафтопромислове спорядження. Почали надходити замовлення від КМДА. «Більшовик» виготовляв тунельні ескалатори нового покоління, більш економічні, ніж раніше. Був створений комплекс для будівництва метротунелей в ґрунтах, насичених вологою. Він дозволяє в декілька разів швидше прокладати тунелі, зменшує вартість будівництва метро. Однак, з колишньої великої території залишились лише будинки токарного цеху, центрального складу та будинок Гретера. В цілому підприємство подолало кризу.

З 2018 року ВАТ «Більшовик» більше не має. Він змінив свою назву на АТ «Перший київський машинобудівний завод». Машини та агрегати з товарним знаком Перший київський машинобудівний завод успішно працюють на багатьох підприємствах України та країн СНД, Індії, Шрі-Ланки, В’єтнаму, США, Китаю, Данії, Сербії, Швеції, Німеччини, Австрії, Франції, Великої Британії, Італії, Куби та ін.

Наразі, за даними ФДМ, виробництво на заводі знищено і зараз основний вид діяльності Більшовика – здача приміщень в оренду. Зараз 80% майна заводу – в аварійному стані, з 20 цехів використовують тільки три. Дохід за 2020 рік – 84,2 млн грн. Збиток – 22,4 млн грн. Борги заводу – понад 500 млн грн, про це сказав глава ФГИ Дмитрий Сенниченко. Аукціонна комісія з приватизації ухвалила рішення про продаж підприємства і заявивия його стартову вартість у 1,38 млрд грн.

GoodMorningUA.news